А.М. Гаспарян – воєнний директор 1-го ХМІ

У травневому випуску «Пам’ятних сторінок ХНМУ» є стаття про операцію «Ілеоцистопластика», яку в 1959 р. вперше у вітчизняній урології виконав відомий уролог Ашот Михайлович Гаспарян. Проте для харківської вищої медичної школи він не тільки вчений, але й відомий організатор охорони здоров’я – директор Першого Харківського медичного інституту періода 1937–1944 рр.

А.М. Гаспарян (1902–1970) – виходець із селянської родини, учасник революційних подій і громадянської війни. У 1921 р. за декретом революційного комітету направлений для навчання у Бакінський університет, у 1926 р. закінчив 2-й Московський медичний інститут, де працював спочатку ординатором, а потім асистентом. У 1935 р. захистив кандидатську дисертацію і з лютого 1936 р. став завідувачем кафедри урології цього ж інституту.

У жовтні 1937 р., після арешту і засудження директора 1-го Харківського медичного інституту Д.С. Ловлі, наказом по Наркомату охорони здоров’я СРСР на цю посаду було призначено А.М. Гаспаряна. Тут у 1938 р. він заснував самостійну кафедру урології. У грудні 1939 р. А.М. Гаспарян захистив докторську дисертацію “Камни мочевого пузыря (патогенез, клиника и лечение)”, і на початку 1940 р. його було затверджено ВАКом у вченому званні професора по кафедрі «Урологія».

Йшла Друга світова війна, фронт наближався до Харкова. На той час у місті було два медичних інститути: перший і другий. В умовах евакуації Першого ХМІ і налаштування його діяльності на новому місці у Чкалові (нині Оренбург) А.М. Гаспарян проявив себе прекрасним організатором, дбайливим і передбачливим господарем, турботливим і чуйним керівником. Другий медичний інститут під керівництвом П.Л. Шупика був евакуйований до м. Фрунзе (Киргизія).

Завдяки керівництву А.М. Гаспаряна все цінне майно інституту було своєчасно вивезено з Харкова. Весь основний професорсько-викладацький склад і відповідальні співробітники адміністративно-технічного персоналу отримали можливість прибути на роботу до Чкалова в організованому порядку. Особлива увага зверталася на підготовку до евакуації матеріальних цінностей.

22 вересня 1941 р. почалася евакуація. До місця призначення відправлявся вантаж, виїздили окремими групами професори, викладачі, студенти. У дев’яти вантажних вагонах, окремі з яких були просто відкритими платформами, цінний вантаж направлявся на Урал. Туди ж у другій половині жовтня поступово прибули викладачі і 560 студентів. Останнім приїхав директор інституту – А.М. Гаспарян.

На новому місті харків’яни не отримали вільних приміщень, за виключенням одного невеликого будинку та 4-го поверху шпиталю, де розмістилося лише 8 кафедр. Всім іншим директор повинен був знайти місце сам в будь-яких закладах міста і зайняти їх у порядку ущільнення.

По мірі того, як знаходилися приміщення, обладнання швидко розподілялося і доставлялося на місце. У цій роботі брали участь всі: професори, викладачі, студенти. Завдяки зусиллям всього колективу вже через 2 тижні після прибуття інституту до Чкалова, тобто 10 листопада 1941 р., на всіх курсах почалися заняття. Поступово улаштовувався побут студентів і викладачів, деякі жили у спортивному залі, який був розгороджений тканиною на окремі. Замість меблів були ящики з-під інститутського обладнання, які на певний час були надані людям.

У 1941–1942 навчальні роки працював лише лікувальний факультет, у 1942 р. було відновлено санітарно-гігієнічний. На базі одного зі шпиталів відкрилося військове відділення госпітальної терапевтичної клініки на 120 ліжок. Одночасно в іншому шпиталі було організовано філіал клініки очних хвороб, де професор М.О. Браунштейн проводив спеціальні заняття з воєнних травм очей.

Разом з навчальною роботою продовжувалася і науково-дослідницька, тематика якої була переглянута відповідно до вимог воєнного часу.

Інститут надавав велику допомогу у підвищенні кваліфікації медичних працівників м. Чкалова та області, в покращанні діяльності шпиталів, які знаходилися тут, а також установ охорони здоров’я. Багато професорів працювало в шпиталях, зокрема, А.М. Гаспарян керував спеціалізованим шпиталем, і в цей час опублікував роботу: «Новый принцип применения постоянного катетера при восстановлении поврежденной уретры». Ашот Михайлович був обраний членом госпітальної Ради Південно-Уральського військового округу.

За час перебування інституту в Чкалові було випущено 640 лікарів, майже всі вони пішли на фронт.

Навесні 1942 р. інституту було виділено 5 га землі, на якій посадили картоплю, а восени студенти зібрали 35 тон врожаю, більша частина якого була передана в студентську їдальню. Станом на 13.10.1942 у радгоспах і колгоспах Чкаловської області та на лісозаготівлі працювало 622 викладачі та студенти. Старшокурсники чергували у палатах важкопоранених, студенти допомагали розвантажувати санітарні поїзди, розчищати залізничні колії, писали під диктовку поранених листи рідним, виступали з концертами, допомагали медичним працівникам. Вони збирали подарунки для фронту, прали солдатську білизну і робили ще багато корисних справ. Багато з них були донорами.

Колишній доцент кафедри анатомії людини Б.М. Смолкіна, яка тоді була секретарем комсомольської організації, згадувала, що директор «был в курсе всех событий в институте, знал нужды многих, обо всем помнил и старался оказать влияние на решение всех вопросов, стоящих перед коллективом».

А.М. Гаспарян вірив у те, що війна незабаром скінчиться і колектив інституту повернеться до Харкова. У кінці 1943 р. вже вирішувалося питання про об’єднання двох Харківських медичних інститутів в один. Завдяки організаторській діяльності Ашота Михайловича, Перший Харківський медичний інститут зберіг свою самостійність та обладнання і готувався до повернення у Харків. Однак сам А.М. Гаспарян у червні 1944 р. був переведений директором до Одеського медичного інституту, який дуже постраждав за час війни і окупації.

З 1944 по 1952 рр. Ашот Михайлович працював в Одесі, а потім його було обрано завідувачем кафедри урології 1-го Ленінградського медичного інституту ім. І.П. Павлова.

Практична діяльність і наукові праці А.М. Гаспаряна (у 1968 р. їх було більше 100) характеризують його як значного у своїй галузі вченого-клініциста, прекрасного хірурга, який збагатив вітчизняну хірургію та урологію цінними дослідженнями, що мали великий вплив на розробку ефективних методів розпізнавання і лікування багатьох захворювань.

У 1965 р. А.М. Гаспарян заснував Всеросійське наукове товариство урологів і був першим його головою. Наукова та лікувальна діяльність Ашота Михайловича була високо оцінена: він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак пошани» та медалями.

Помер А.М. Гаспарян у Ленінграді в 1970 р.

Матеріал підготувала директорка Музею історії ХНМУ Жаннета Перцева