До 105-річчя Л.Т. Малої

Любов Трохимівна Малая народилася в січні 1919 р. у сім’ї селянина у с. Копані Оріхівського району Запорізької області. У 1933 р., рятуючись від голоду, батько перевіз сім’ю, де було троє дітей, до Запоріжжя, та влаштувався на роботу на залізничній станції. Незважаючи на голод та холод, дівчина продовжувала навчатися, закінчила семирічку, піврічні курси підготовки до навчання у вищому навчальному закладі (була відмінницею) та в 1934 р. вступила до залізничного медичного інституту, який через рік було злито з ХМІ.

Любов Трохимівну завжди відрізняв величезний потяг до знань, працьовитість і наполегливість у досягненні мети, вона ніколи не скаржилася на труднощі, не пасувала перед ними. Вдень навчалася, відвідувала студентські наукові гуртки, вечорами працювала прибиральницею. У 1938 р. вона закінчила інститут та отримала призначення до районної лікарні с. Петровеньки теперішньої Луганської області. Любові Трохимівні було близько 20 років, проте вона сама будувала свою долю, дуже швидко здобувши авторитет у односельців своїми знаннями, уважним, дбайливим ставленням до хворих.

Розпочалася війна, і 22 червня 1941 р. капітан м/с. Л.Т. Малая отримала припис з’явитися до Ворошиловграда до місця своєї служби. Вона була помічником начальника сортувального шпиталю. Зміст її військової служби добре відображає нагородний лист, що експонується в музеї історії ХНМУ. Це уривок із нагородного листа про подію 10 жовтня 1941 р., що сталася із санітарним потягом, який стояв під розвантаженням. Після нальоту німецьких літаків у ньому спалахнув останній вагон із пораненими. «Тов. Малая, нехтуючи небезпекою, за допомогою дружинниць особисто організувала винос тяжко поранених із охопленого полум’ям вагона через двері та вікна, завдяки чому було врятовано 17 людей тяжко поранених. Мобілізувавши далі робітників, зробила відчіпку палаючого вагона, чим запобігла займанню сусідніх вагонів…».

«Л.Т. Малая – дійова особа та свідок величезної епохи» – скаже згодом про неї один із численних учнів. І це справді так. Адже на час своєї демобілізації у 1946 р. їй було лише 27 років, але вона вже пережила голодомор, навчання в інституті, війну. Тепер їй треба було знайти своє місце у світі мирного життя, і вона знала, що це життя буде нерозривно пов’язане з медициною – і не тільки з лікуванням, але й з наукою.

Л.Т. Малая повернулася до рідного інституту та почала працювати ординатором на кафедрі терапії ХМІ, де її керівником став прекрасний лікар-клініцист, чудовий діагност професор Соломон Якович Штейнберг. Любов Трохимівна завжди згадувала його з вдячністю, наголошуючи, що «у її творчій долі йому належить величезна роль». У 1950 р. вона захистила кандидатську дисертацію, у 1954 р. – докторську. Усі дивувалися, наскільки інтенсивною, завзятою і цілеспрямованою була діяльність цієї невеликої, зовні нічим не примітної жінки, яка зуміла за 8 років піднятися від простого ординатора до доктора медичних наук. У 1955 р. їй було надано звання професора.

Сучасники відзначали її надзвичайну працьовитість, наполегливість у досягненні поставленої мети, волю до перемоги, неймовірну організованість та точність. У ній завжди було бажання знати якомога більше, шукати і знаходити нове, вміти використовувати це для поліпшення роботи колективу. Людина прониклива, що має аналітичний розум, вона вміла «орієнтуватися в собі, в часі і в просторі» і навчала цьому своїх учнів.

Любов Трохимівна вважала, що у науці правильна постановка завдання становить половину її розв’язання, а успіх залежить від накопичення знань з питання і працьовитості. У музеї експонуються читацькі квитки Л.Т. Малої харківських та московських бібліотек, де вона працювала. У Харківській науковій медичній бібліотеці вона стала постійним відвідувачем. Обсяг літератури, що замовлявся нею, вражав. Спеціальної літератури російською мовою було мало, вона відстежувала видання за кордоном, доручала перекласти та знайомилася, а також знайомила зі свіжою інформацією співробітників кафедри, інституту, студентів. І до кінця життя Любов Трохимівна постійно стежила за публікаціями новинок, пов’язаних із темами наукових праць, якими займалася.

Уперше в Україні Л.Т. Малая створила систему поетапного лікування хворих на інфаркт міокарда, включаючи мережу спеціалізованих кардіологічних відділень з блоками інтенсивної терапії, відділеннями реабілітації та санаторно-курортною реабілітацією, за що їй у 1980 р. було присуджено Державну премію СРСР в галузі науки і техніки. Уперше в Україні з ініціативи Л.Т. Малої у 27-й клінічній лікарні була організована палата інтенсивного спостереження та спеціалізоване інфарктне відділення з блоком інтенсивної терапії.

У 1981 р. у Харкові було відкрито філію Київського НДІ кардіології ім. І.Д. Стражеска, а через п’ять років постало питання про перетворення філії на самостійний інститут терапії.

У 1986 р. на його базі створено Інститут терапії – єдиний в Україні, який веде велику лікувальну та наукову роботу в різних напрямках терапії. Для Інституту було збудовано окрему будівлю, за будівництвом якої Л.Т. Малая стежила самостійно. Незабаром після створення, Інститут терапії було включено до міжнародних багатоцентрових випробувань тромболітичних засобів, оскільки дослідження гемостазу при інфаркті міокарда, які проводила Л.Т. Малая, отримали міжнародне визнання.

Л.Т. Малая була активним учасником усіх з’їздів терапевтів та кардіологів України та СРСР у період з 1950 по 1995 р., вона обиралася головою Х з’їзду терапевтів України, президенткою Національного конгресу кардіологів України. 39 разів вона виступала з науковими доповідями на європейських та міжнародних конгресах.

Л.Т. Малая – автор понад 600 наукових праць, 26 монографій. Під її керівництвом захищено близько 40 (38) докторських та 190 (187) кандидатських дисертацій. Вона була вчителем у справжньому значенні цього слова і вчила не лише спеціальним знанням, а й людяності, життю у всьому його різноманітті.

Декілька слів про Любов Трохимівну Малую як лікарку. За свідченням сучасників, вона мала приголомшливе чуття. До прийом до Любові Трохимівни як до останньої інстанції приходило безліч хворих, їхніх родичів, і для кожного у неї знаходилося добре, обнадійливе слово, слушна порада, практична допомога. Стародавні казали: «Слово лікує» – і це було властиво Л.Т.Малій. Вона розпитувала хворого не тільки про самопочуття, а й про його життя, його проблеми та турботи, ніхто не міг, як вона, вселити у хворого віру в одужання.

Любов Трохимівну можна віднести до тих небагатьох, хто не на словах, а ділом сповідував постулати християнства, які зобов’язують людей робити добро та уникати зла. Чимало поживши і побачивши, вона цінувала і відчувала швидкоплинність часу, прагнула з толком використовувати кожну хвилину – поспішала робити добро. Тим, загалом, і запам’яталася всім, хто знав і хто сьогодні згадує її добрим словом.